Біографія – Від першої особи

На канікулах в Олександрії

Народився я 10 січня 1971 року в місті Олександрія Кіровоградської області. У вересні того ж року моя родина переїхала до Києва. Саме в Києві на Борщагівці пройшло моє безтурботне і щасливе радянське дитинство. У ті часи Борщагівка була затишним робітничо-інженерним спальним районом міста. Мої батьки, Анатолій Павлович та Марія Михайлівна, на той час були інженерами. Тато будував дороги, а мама – мости. Мої бабуся та дідусь, по маминій лінії, були селянами, які майже все життя пропрацювали в колгоспі на околиці міста Новоукраїнка Кіровоградської області, а по татовій лінії – дідусь був робітником, працював на заводах у Дніпропетровську та Олександрії, а бабуся була домогосподаркою.

 

1 вересня 1978 року я пішов на навчання до середньої школи №206, а через сім днів народився мій молодший брат Павло. Моя школа була звичайною, яких в Україні тисячі, але я отримав хорошу середню освіту, завдяки високому професіоналізму моїх вчителів.

 

В 4 класі я почав займатися легкою атлетикою, яка на наступні 8 років стала для мене майже сенсом життя та мало не стала моєю професією. Тренування, змагання, збори, поїздки забирали левову частку мого часу. За час «спортивної кар’єри» я став кандидатом у майстри спорту з бігу на 400 метрів з бар'єрами, членом юніорської збірної України та кандидатом до юніорської збірної Радянського Союзу.

 

У виборі майбутнього фаху мені допоміг батько, Анатолій Павлович Шевченко. Після спільних роздумів ми визначили, що найкращим фахом для мене може стати фах юриста, оскільки він вимагає від людини таких якостей, як: честь, принциповість, ініціативність, відповідальність, організованість, вміння критично мислити та працювати на результат. Саме тоді, у 16-річному віці,

Завжди попереду

у мене з’явилася мрія – стати юристом-міжнародником. Але бажання вступити на міжнародне право до Київського національного університету ім. Т. Шевченка було настільки великим, наскільки малим був шанс здійснити це в 1988 році для юнака із звичайної радянської сім’ї. Тому легка атлетика, якій я тоді віддавав майже всі свої сили і час, взяла гору і я вступив до Київського інституту фізичної культури. Два роки я тренувався, вивчав анатомію, фізіологію, біохімію, теорію і практику тренувального процесу, але згодом зрозумів, що це не моє, і на початку третього курсу я взяв академічну відпустку, щоб визначитися зі своїм майбутнім.

 

 

До своєї мети я йшов поступово, але впевнено. Спочатку я перевівся на історичний факультет КНУ ім. Т. Шевченка. Потім, після року успішного навчання, домігся переведення на юридичний факультет, а згодом мені все ж таки вдалося потрапити до новоствореного на той час Інституту міжнародних відносин – «КІМО». Так я досягнув своєї першої стратегічної мети.

 

Хоча здобувати фах юриста я почав у 1992 році на юрфаці та в КІМО, у юридичне середовище я потрапив на рік раніше і моє подальше навчання тісно перепліталося з тим, про що я мріяв, – з юридичною практикою.

 

У 1991 році я потрапив на роботу до юридичної фірми «Легіс», керівником якої на той час був Олександр Чалий. Мені пощастило попрацювати з ним особисто – в ролі його помічника. Олександр Олександрович був для мене прикладом високого професіоналізму, принциповості та відданості справі. Він став тією людиною, яка своїм прикладом остаточно переконала мене у виборі професії, та від якої я отримав перші навички юридичної практики та взаємодії з людьми. Від нього я навчився мислити логічно та аналізувати інформацію, вести переговори, спілкуватися з іноземними клієнтами, складати рахунки і багато чого іншого. Одного разу, ще до того, як я почав навчатися на юридичному факультеті, Олександр Чалий запитав мене, чи дійсно я хочу стати юристом, чи це просто данина моді. Тоді я нічого не відповів, а вирішив справою довести серйозність своїх намірів.

 

Згодом мої здібності помітила Ольга Ігорівна Лукашук – на той час викладач міжнародного економічного права в «КІМО». Саме вона допомогла мені в 1993 році потрапити на роботу до юридичної фірми «Фрішберг і Партнери» – одну з небагатьох фірм, які на той час працювала за наближеними до західних стандартами. Там я отримав перші практичні уроки передових методів та прийомів ведення юридичної практики, організації роботи юристів та всього офісу, а також став свідком неперевершеного вміння Алекса Фрішберга залучати клієнтів.

 

На моє переконання, навчання та особистісний розвиток – це безперервний процес. Ми повинні вчитися все життя, бо воно не стоїть на місці, у світі постійно щось змінюється та з’являється щось нове. І тому потрібно використовувати всі шанси, які дає нам життя, щоб навчитися нового, особливо в студентські роки. Так під час навчання в «КІМО» протягом 1993-1996 років я отримував додаткові знання та набував практичного досвіду і поза межами університету: стажувався у Посольстві України в Брюсселі, Антимонопольному комітеті України та юридичній фірмі «Василь Кісіль і Партнери».

Новоспечений юрист-міжнародник

  Також навчався влітку в Академії європейського права Європейського університету в Італії і займався громадською діяльністю в юридичних студентських колах: створив Лігу студентів-правників «КІМО», Всеукраїнську асоціацію студентів-правників та брав участь у діяльності Міжнародної асоціації студентів-правників. А влітку 1996 успішно склав адвокатський іспит та став адвокатом.

 

Я переконаний, що не помиляється той, хто нічого не робить, а не досягає успіхів той, хто боїться невдач. У 1993 році, коли я був ще на 3 курсі «КІМО», ми з приятелем, вже дипломованим юристом, здійснили першу спробу створення юридичної фірми, яка мала назву «Принцип». Спроба виявилася невдалою і через кілька місяців фірма припинила існування, проте, отриманий досвід тільки ствердив мене в думці про власну справу та бажання досягати успіху.

 

Наступна сторінка >>


Якщо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити про це адміністрацію сайту.

Facebook VKontakte Twitter
Ігор Шевченко, якого я знаю
Котрий рік поспіль країна вирує в очікуванні змін - створюються цілі фронти, всілякі армії національного порятунку, командний скла...
Такі люди як Ігор Шевченко дають підставу вірити, що Україна буде процвітаючою демократичною країною....
Люблю небайдужих людей. Які ніколи не скажуть "треба звідси валити". Які не пройдуть повз жінку, яку ображають чоловіки. Які чомус...
Есть такой очень редкий тип людей - их называют проактивные. Тогда когда всем не нужно, не интересно, когда все устали и не знают ...
Ігор Шевченко справляє враження сучасної, динамічної людини, професійне становлення якої відбулося за роки незалежності України. В...
Ігоря Шевченка я знаю досить давно,  ще з його студентських років. Коротко охарактеризувати цю молоду людину дуже складно. Ал...
Україні не бракує людей слів, проте так критично мало в ній залишилося людей справ. Найбільше, що мені імпонує в Ігорі, це - ставл...
Ігоря Шевченка знаю швидше з його громадської діяльності. Ця його діяльність, як і реалізація в бізнесі є свідченням рідкісних рис...
Ігор Шевченко любить людей, він завжди відкритий до ідей та намагається всіх згуртувати - створює різноманітні проекти, які об&rsq...
Розпочавши з діяльності щодо молоді (Асоціація студентів-правників, Форум молодих лідерів) Ігор логічно еволюціонував до громадськ...