Вершина перша. Спорт

1982 рік. Легка атлетика

Районні змагання з футболу за першість серед загальноосвітніх шкіл. Дев’ятирічні хлопчаки грають у футбол. На трибуні серед схвильованих уболівальників – серйозного вигляду чоловік, який уважно спостерігає за гравцями обох команд. Після матчу покликав трьох.

• Хлопці, давно граєте?
• Так, з самого дитинства, – жваво відповідає один.
• А як тебе звуть?
• Ігор. Ігор Шевченко. Я у четвертому класі.
• А ти знаєш, Ігоре, що в тебе і твоїх друзів талант до спорту? Я бачив, як ви граєте, як рухаєтесь. Вас тільки підштовхнути потрібно, щоб ви розвивалися у правильному напрямку. Тому я запрошую вас до секції легкої атлетики. Прийдете?
• А то як же! Прийдемо, пацани?

На той момент він сильно спалахнув майбутньою спортивною славою. Але вже наступного дня олімпійські амбіції затихли.

фото

 На змаганнях. Ігор (у центрі) – кандидат у майстри спорту з бігу на 400 м з бар’єрами 

І він, і друзі просто забули про запрошення. Вони мали улюблений футбол, що ще потрібно?

Але тренер виявився впертим. І під час наступних змагань між школами знову прийшов. Та ж розмова, ті самі обіцянки. Шибеників хоч і спокушала майбутня спортивна слава, але поступатися своєю свободою зовсім не хотілося. Тоді тренер вчинив по-іншому. Він знову прийшов до школи,

але не до спортивного залу, а до класного керівника. І заявив, що в його класі через свою неорганізованість пропадають справжні таланти. Педагог сильно розлютився і в наказовому порядку відправив на легку атлетику… усі четверті класи. Так через кілька «недбайливих» учнів «постраждала» вся паралель.

Попри очікування, спорт дуже захопив Ігоря Шевченка. Так, доводилося вставати ні світ ні зоря, у тому числі у вихідні. Пиляти через все місто по півтори години на інший кінець міста і потім повертатись назад. Але він не нудьгував. Оскільки через спорт у нього не завжди вистачало часу на інші предмети, він надолужив упущене в транспорті. Штудував підручники, коли їхав автобусом на тренування. Ретельно вивчав англійську. На всі глузування однокласників відповідав: «А що? От потраплю до олімпійської збірної, поїду за кордон, ви будете там, як балбеси, а я – спілкуватися зможу!»

Втім, глузування його особливо не бентежило. Як і взагалі чужа думка. Він точно знав, чого хоче і як цього досягти. Решту зі свого життя просто виключав. У результаті закінчив школу всього з трьома оцінками «добре», решта – «особливо».

Після школи він зрозумів, що спорт означає надто багато для нього, щоби просто так розлучитися з ним.

• Мамо, я піду до інституту фізкультури!

У Марії Михайлівни половник випав із рук.

• Синку, ти захворів? Тобі потрібно вибрати нормальну професію. Ти що, ногами-руками махатимеш? Хто за це гроші сплачує?

Увечері сина на серйозну розмову викликав тато.

• Не бувати цьому! З твоєю світлою головою! Та ти президентом можеш стати! Яка фізкультура? – кричав Анатолій Павлович.
  

фото

Члени юніорської збірної УССР з легкої атлетики. Ігор – зправа, тренер – зліва

Зрозуміти батьків можна: обидва інженери, вони знали, як легко дається хліб. І хотіли для сина найкращої долі. Кар’єра спортсмена – справа ненадійна, і часто навіть райдужні амбіції стикаються з неминучою реальністю. І тоді нереалізовані олімпійські чемпіони поповнюють лави шкільних вчителів фізкультури.

Усе це батьки намагалися донести до сина, чий потенціал, на їхню думку, набагато перевершував рівень шкільного «фізкультурника». Але Ігор уперто хмурив чоло. Він все одно робить по-своєму, хоч і любить і шанує батьків. Просто йому в той момент здавалося, що це справа всього його життя.

Переконати батьків вдалося не з першого разу. Був страшний скандал, кілька днів батько з ним просто не розмовляв. Але Ігор не здавався. І батькові з матір’ю довелося відступити.

Він чесно навчався в інституті фізкультури, виконуючи всі необхідні завдання та дисципліни. Їздив на змагання, намагаючись скрізь бути першим. Здобув ступінь кандидата в майстри спорту з бігу на 400 метрів з бар’єрами, став членом юніорської збірної України та кандидатом до юніорської збірної Радянського Союзу.

Незважаючи на явні успіхи, не зазнався, не злетів із котушок, як багато однолітків. Його постійно звали в якісь компанії, дискотеки, вечірки. І Ігореві доводилося відмовляти друзям. Незважаючи на юний вік, він розумів, що витрачати час на розваги – неприпустима розкіш. Потрібно використовувати його для саморозвитку, освіти. Тільки тоді можна досягти успіху.

Ігор не пам’ятає моменту, коли спорт йому раптом став нецікавим. Просто йому стало тісно в тих межах, де він знаходився. До рук потрапила книга легендарного американського юриста та письменника Джона Гришема – «Фірма». У ній розповідалося про роботу адвокатської фірми, де адвокати працювали по 15 годин на добу, розбираючи тонкощі корпоративного та податкового права. І раптом він зрозумів: ось воно те, чим він хотів би займатися. Стати юристом-міжнародником, відкрити свою фірму, яка працювала б за західними стандартами! А спорту він буде вдячний усе життя. Адже завдяки йому він навчився концентруватися на цілі, працювати на результат, долати всі труднощі.

Але спочатку треба було порозумітися з тренером Андрієм Веніаміновичем Подільським. Адже то був не просто тренер. А наставник, друже. Крім спортивних дисциплін він навчав своїх підопічних тому, про що в ті часи і подумати не можна було. Роздруковував їм літературу, яку неможливо було дістати. Наприклад, легендарну книгу Дейла Карнегі «Як набувати друзів і впливати на людей». Тренер копіював для учнів заповітні сторінки та роздавав, а ті – жадібно читали. А на день народження Ігор отримав від наставника справжню книгу Карнегі. І дарчий напис: «Ігоре, слідуй настановам цієї книги, і ти багато чого досягнеш у житті».

Саме так він і вчинив.

фото

дитячі

фото

Родина Шевченка: Павло, мама Марія Михайлівна, тато Анатолій Павлович, Ігор

Вершина друга. Навчання

1992 рік. Київський національний університет імені Тараса Шевченка, факультет міжнародних відносин

– Першим захопленням став спорт, я довгий час займався легкою атлетикою і навіть хотів зробити її своєю долею. Проте пізніше я таки вирішив стати юристом-міжнародником, як із книг Джона Гришема. Я уявляв, як організую власну юридичну фірму, яка працюватиме за небаченими на той момент в Україні західними стандартами…

В університетській аудиторії абітурієнт проходить співбесіду з англійської мови. Відверто кажучи, його англійська на той момент не дуже гарна. І якщо копнути глибше, то з’ясується, що і граматика кульгає, і неправильні дієслова, напевно, не все знає. Але те захоплення, з яким він розповідає про своє життя нерідною мовою, відсутність мовних бар’єрів – підкуповує. Навіть сувора завкафедрою іноземних мов Інституту міжнародних відносин при університеті Шевченка Валентина Вікторівна Дайнеко, яку боялися навіть випускники, пом’якшала. І не стала питати в Ігоря ні граматику, ні дієслова.

Це була вже третя аудиторія Київського національного університету імені Тараса Шевченка, де абітурієнт Шевченка проходив співбесіди. З інфіза, в якому він навчався два роки, він вирішив спробувати свої сили на історичному факультеті. Цей проміжний щабель був потрібний, щоб пізніше перевестися на юрфак – саме в цьому полягала його мета. Щоправда, він так блискуче закінчив перший семестр, що декан істфаку представляв його не інакше як своїм наступником.

Але Ігор не приховував: його манить юриспруденція. А тому і на юридичному факультеті він був серед кращих студентів. При цьому голова мала головну мету: стати не просто адвокатом, а юристом-міжнародником. Таку освіту міг дати лише факультет міжнародних відносин, який пізніше трансформувався в окремий інститут при Шевченківському університеті.

Так за три роки він опинився перед суворою екзаменаційною комісією КІМВ.

Після «мовної» співбесіди було ще одне – за юриспруденцією. Йому ставили різні запитання, намагаючись намацати слабкі місця. А потім запитали: юначе, ви встигли повчитися в інфізі, на історичному та юридичному факультетах нашого університету, тепер ось в Інститут міжнародних відносин хочете. А далі куди?

Ігор не розгубився, випалив: «А далі – хіба що в Гарвард!».

– Підходиш! – розсміявся голова комісії, і за місяць Ігор Шевченко носив горде звання студента Київського інституту міжнародних відносин.

Його слова з приводу Гарварда виявляться пророчими, і він справді навчатиметься в одному з найпрестижніших американських вишів. Але на той момент Ігор про це навіть не здогадувався. Тим більше, що йому неодноразово говорили те саме: якщо в тебе немає впливових покровителів або ти не можеш дати хабар, і не мрій, що колись потрапиш навчатися за кордон.

А він наважився мріяти. І не просто мріяти, а вперто працювати, щоб наблизити свою мрію. Його завзятість у багатьох викликало усмішку і навіть жалість: он як старається, бідний! Адже все одно не вийде! Але йому це було байдуже. Просто його устремління виходили не лише за межі рідної школи, вузу чи міста, а й цілої країни і навіть континенту.

І мрія повчитися за кордоном здійснилася. 1994 року він став одним із двох найкращих студентів, яких Міністерство закордонних справ відібрало для стажування у посольстві України у Брюсселі. До речі, це була перша та остання група українських студентів, яким пощастило пройти таке стажування.

А за два роки Ігор Шевченко виграв конкурс на навчання у школі права (на нашому – на юридичному факультеті) Державного університету в американському штаті Міннесота. Призвів до цього ланцюг випадковостей. Про те, що такий конкурс проводиться, він почув по радіо у машині. Одразу приїхав до Червоного корпусу університету імені Шевченка, подав заяву. Написав есе англійською мовою – щиро розповів, яку юридичну фірму він хоче збудувати. Розповідь щедро присмачила цитатами з коханого Джона Гришема.

Ігореві зателефонували 11 січня – наступного дня після його 25-річчя.

«Ви виграли стипендію на навчання у школі права Державного університету штату Міннесота. Вітаємо», – сказав офіційний голос. Так розпочався новий етап у його житті. Годинами Ігор просиджував за складними книгами, вникаючи в юридичні терміни нерідною мовою. Після багатьох тижнів 14–15-годинної роботи йому почало здаватися, що він сліпий. Очі хворіли так, що неможливо було без сонцезахисних окулярів з’являтися на вулиці. Ішов до лікаря з упевненістю, що зараз почує якийсь жахливий діагноз. Старий лікар уважно подивився на його запалені очі, посміхнувся і сказав: «Ну що ж, батечку. Нічого не страшного. Це лікується… сном. Спіть більше, і все минеться!».

Але викроювати більше часу на сон не виходило. Він убирав знання як губка, прагнучи вичавити з навчання все, що можна. Зусилля виявилися марними: у 2003 році Ігоря Шевченка було визнано найуспішнішим випускником з України, який навчався за цією програмою в США.

Одного навчання в Америці Ігорю Шевченку виявилося замало. Він вирішив підкорити ще одну вершину у навчанні – ризикнути скласти адвокатський іспит у Нью-Йорку. Усі, хто мав справу з юриспруденцією, знають: скласти цей іспит неймовірно складно навіть самим американцям. А іноземцю – і поготів.

Ігор досі пам’ятає ситуацію на іспиті: величезна аудиторія, тисячі абітурієнтів, скрізь стоять камери, і ходять спеціальні пристави, які суворо стежать за тим, щоб студенти не списували. Доводилося розраховувати лише на власні знання.

Ігор прийняв черговий виклик. І з честю пройшов його. Він успішно склав цей іспит і цілком міг залишитися працювати юристом у Сполучених Штатах. Проте повернувся до України, де на нього чекала власна юридична фірма.

Наступного разу потрапити на навчання до Америки йому довелося майже за десять років. І не кудись, а до найпрестижнішого Єльського університету. 2001 року легендарний навчальний заклад відзначав своє 400-річчя. І керівники Єля вирішили, що у власній країні вони відомі, а от у світі про них знають не так багато. Тому вони вирішили зробити серйозну освітню програму, відібравши для навчання найдостойніших молодих лідерів із різних континентів.

Програма навчання була просто фантастичною. Студент міг вибрати будь-який предмет для навчання, йому давали право безкоштовно жити у двоповерховій квартирі та платили стипендію 6 тисяч доларів на місяць. Не дивно, що документи на конкурс для участі у програмі подавали тисячі людей з усього світу.

Ігор Шевченко дізнався про цю програму влітку 2005 року. Подавати документи в Єль його здивував його добрий приятель Деніел Есті – юрист-еколог. Сам Ігор вважає це рукою провидіння: за багато років йому довірять керувати в українському уряді саме екологічною галуззю. Саме Есті переконував Ігоря або самому подати документи, або скористатися рекомендацією якоїсь відомої людини.

Ігор покивав головою – зацікавився. Але одразу, по свіжих слідах, документи не подав, а потім закрутила робоча рутина. Однак у його щоденнику у списку важливих справ протягом півроку значився запис: «Подати документи до Єль».

Остаточно дозрів для цього за чотири дні до останнього терміну подання документів – 27 грудня. І подумав: треба попросити дати рекомендацію тодішнього міністра юстиції Сергія Головатого. Вони неодноразово перетиналися у справах юриспруденції, і міністр мав високу думку про молодого юриста. Щоправда, потім Ігор вирішив не турбувати міністра у складний період: на той момент Мін’юст вів тяжкий судовий процес із тодішнім звільненим генпрокурором Святославом Піскуном. Та й взагалі відволікати міністра напередодні Нового року вважав незручним.

Яким же був його подив, коли наступного дня йому надійшов лист із Єльського університету: «Пан Шевченко, подайте документи на конкурс. Вас рекомендував Сергій Головатий». Оскільки розмови про престижний виш між молодим юристом та міністром не було, допомога Сергія Головатого стала для Шевченка великою несподіванкою.

І хоча рекомендація навіть такої людини не гарантувала вступу до університету, на той момент Ігор відчув: вона точно потрапить до Єль. Так і сталося. Він став першим українцем, який брав участь у цій спеціальній всесвітній програмі лідерства. Після нього на цю програму було відібрано лише двох українців: нового посла України в Канаді Андрія Шевченка та відомого співака та громадського діяча Святослава Вакарчука.

Найкращі професори Єльського університету начитували 35-річному Ігорю Шевченку лекції з геополітики, конституціоналізму, державного та муніципального управління, міжнародних відносин, економіки та безпеки та багатьох інших дисциплін. У Єлі вважали, що лідер міжнародного рівня має розбиратися у всіх цих сферах, і Ігор Шевченко був повністю з ними згоден.

Восени 2007 року Шевченко продовжив навчання у школі державного управління імені Джона Кеннеді при Гарвардському університеті, де проходив інтенсивний курс державного управління та глобального лідерства.

Ігор вважає, що процес освіти та самовдосконалення має тривати все життя. Поки людина навчається, осягає щось нове, вона живе.

фото

 Ігор Шевченко – співвласник та керівник успішної юридичної фірми

Вершина третя. Юриспруденція

1995 рік. Київ, маленький офіс юридичної фірми

«Шевченко Дідковський та Партнери»

– Льоше, Ігоре, ви що, ненормальні? Яка фірма? У вас немає досвіду, ні підтримки, ні грошей, ні клієнтської бази. Та й ринок переповнений. У вас нічого не вийде, ви прогорите! Такі «напутності» Ігор Шевченко та його однокурсник Алек-

цей Дідковський чули не раз. Справді, як може щось у п’ятикурсників, ще навіть не юристів? Але ті, хто не вірив у двох молодих юристів, просто не знали, наскільки ті горять улюбленою справою та як сильно вірять у успіх. Як не знали й того, що через 8 років після заснування їхня фірма стане кращою в країні.

Але до відкриття власної фірми Ігореві Шевченку довелося попрацювати в інших компаніях і набратися досвіду. 1991 року майбутній студент-юрист потрапив на роботу до юридичної фірми «Легіс», якою керував відомий нині державний діяч Олександр Чалий. Він став для юного Ігоря

прикладом професіоналізму, принциповості та відданості справі. Саме Чалий запитав хлопця, відповідь на яке визначив його майбутнє: ти дійсно хочеш стати юристом чи це данина моді? Шевченко тоді нічого не відповів і навіть трохи образився. Як можна сумніватися у тому, що не піддається сумніву? Нічого спільного із модою його прагнення стати юристом не має!

Ще одна сторінка біографії, яка наблизила його до створення власної компанії, – робота в юридичній фірмі «Фрішберг та Партнери». Ось хто працював за західними стандартами, так, як це уявляв Ігор Шевченко! Ось де можна було побачити справжніх зубрів корпоративної юриспруденції. До речі, саме голова фірми Алекс Фрішберг привіз Ігореві книги Джона Гришема – англійською мовою. Молодий юрист прочитав їх запоєм і зрозумів: саме за такими канонами він будуватиме свою власну фірму. І стане таким же запеклим фахівцем з корпоративного права, як герої книг Гришема.

Становлення Ігоря Шевченка як юриста було б неможливим і без допомоги його університетського професора, старшого партнера юридичної фірми «Василь Кісіль та Партнери» Василя Івановича Кисілля. Стажування у його фірмі стало для студентів-юристів безцінною практикою. Професор мав дуже своєрідну методику. Студенту він вручав величезну папку із клієнтськими документами, формулював завдання та позначав термін. Після цього вказував на двері. Коли хтось заїкався про те, що добре б десь робоче місце організувати, та й без професорської підтримки якось складно працювати, Кісіль сердився і записував студента в невдахи. Доводилося викручуватись. Проте ті, хто в таких «нелюдських» умовах міг видати результат, могли пишатися собою, розраховувати на похвалу професора і навіть на гонорар – 20 доларів на місяць.

Ігор Шевченко так добре зарекомендував себе перед Василем Кисилем, що коли вони з однокурсником Олексієм Дідковським відкрили власну фірму, професор надавав їм посильну підтримку. Перші місяці роботи молодої фірми були дуже складними: грошей потрібно багато вбухати, а клієнти натовпами в офіс не ломилися. Тоді Кисіль підкидав молодим колегам дрібні справи чи непрофільних клієнтів. Фірма потихеньку міцніла та розвивалася.

Нарешті доходи почали перевершувати витрати, і хлопці підбадьорилися. Але тут власник будівлі підвищив вартість оренди офісу, і на молодих юристів знову накотив відчай: вони ледве зводили кінці з кінцями. Але бажання, що виникло

«взяти і все кинути» вони в собі заглушили: стиснули зуби, закочували рукави накрохмалених білих сорочок і приступили до роботи з подвійною енергією.

Ще одним випробуванням для фірми стало закордонне навчання та стажування Ігоря Шевченка. Після навчання в університеті Міннесоти його запросили на роботу до однієї з найкращих американських юридичних фірм «Кудер Бразерс». Саме там він почув себе героєм гришемівських книг. Щоправда, ставати стовідсотковим американським юристом не став. І коли боси

«Кудер Бразерс» запитали, чи не хоче він залишитися в Америці працювати в їхній компанії, Ігор відповів відмовою.

«Але чому? – здивувався голова компанії. – Ми пропонуємо чудові умови. Стартова зарплата – 82 тисячі доларів на рік…». У Ігоря Шевченка на мить зупинився подих. Представити собі такі гроші в далекому 1997 році було неможливо.

Він перевів подих і знову повторив: «Ні. Там моя країна. Там моя юридична фірма. Щоправда, не став додавати, що те, що він назвав гордим ім’ям «фірма», насправді – крихітний офіс, де на той момент працювали троє людей – Шевченко, Дідковський та їхній помічник Руслан Дудка.

Проте йому вдалося переконати американських партнерів співпрацювати з його маленькою, але фірмою, що набирає обертів. Так «Шевченко Дідковський та Партнери» спільно з «Кудер Бразерс» займалися юридичним супроводом норвезької телекомунікаційної компанії «Теленор», яка стала основним акціонером компанії «Київстар». “Теленор” став першим серйозним клієнтом фірми Шевченка.

Це стало переломним моментом для фірми, після якого невдачі закінчилися та почався зліт. Міжнародні юридичні компанії пропонують їм співпрацю. Клієнтська база почала зростати, причому серед них було все більше важкоатлетів міжнародного бізнесу. Молоді хлопці зробили собі ім’я, працюючи за західними стандартами, виконуючи роботу вчасно, якісно, ​​та зарекомендували себе як принципові, порядні та відповідальні юристи. При цьому їхня робота позитивно позначалася і на іміджі країни: завдяки супроводу інвестиційних проектів, яким займалася фірма «Шевченко Дідковський та Партнери», в Україну надходили мільярди валютних інвестицій. А це дозволяло створювати нові робочі місця та впроваджувати новітні технології.

Робота фірми не залишилася непоміченою: у 2004 році вона посіла перше місце серед найприбутковіших юридичних фірм України, у 2004 та 2005 роках – перше місце у загальному рейтингу найкращих юридичних фірм України газети «Юридична практика». А у 2006 році за версією журналу «Кореспондент» було визнано «Кращим роботодавцем України» серед усіх юридичних та аудиторських фірм.

Бізнес процвітав. Угоди приносили мільйонні гонорари, штат фірми досяг понад сотні співробітників, вони переїхали до нового просторого офісу. І тепер самі могли обирати собі клієнтів та цікаві справи. Здавалося б, чого ще бажати. Але Ігореві Шевченку вкотре стало тісно в цих рамках, хай і дуже комфортних. Захотілося відкривати нові горизонти. І він прийняв рішення, яке шокувало його друзів та знайомих – залишити прибутковий бізнес і зайнятися чимось важливішим.

Вершина четверта. Служіння Україні

2015 рік. Міністерство екології та природних ресурсів України

Літнього вечора Ігор Шевченко повертався з Верховної Ради, де тільки-но проголосували за його відставку з посади міністра екології та природних ресурсів. Настрій був паршивий.

Звісно, ​​відставка не стала для нього несподіванкою. Він з першого дня знав, що його «підуть». Надто він не вписувався в цю команду. Постійно ліз на рожон, відкрито виступаючи проти абсурдних чи нечесних рішень керівництва Кабміну. Прагнув зламати корупційну систему у державній машині, але його в цьому ніхто не підтримав. Він терпів скільки міг, не виносячи сміття з хати. Але терпець урвався. Він бачив, що те, що відбувається, ніяк не узгоджується з гучними деклараціями про майбутнє країни та про благо кожної конкретної людини.

Тому й не мовчав.

фото

 Громадсько-політичний діяч Ігор Шевченко під час виконання гімну України 

«Куди ти лізеш?! Твоя справа підписувати!» – кричав йому один колега, коли Ігор не погодився наосліп підписати документи державної ваги.

«Ти принизив весь склад Кабінету міністрів, пиши заяву про відставку»,— мало не на кожному засіданні казав йому прем’єр, коли міністр екології наважувався не погодитись із загальним одобрямсом.

У результаті їм вдалося його «з’їсти», позбутися неслухняного міністра, якому не хотілося залишатися гвинтиком у добре налагодженій корупційній машині.

Але хоча опоненти спробували забруднити його репутацію, совість його залишилася чистою. Жодним своїм принципом він не поступився, жодного паперу, який би шкодив країні, не підписав.

Це був не перший досвід роботи Ігоря Шевченка у Кабміні. 2005 року він став членом Ради підприємців при Кабміні, а пізніше – позаштатним радником прем’єр-міністра з питань залучення іноземних інвестицій, оскільки мав величезний досвід роботи із закордонними інвесторами. Шевченко писав пропозиції, готував програми та плани залучення стратегічних інвестицій, подавав усе це на розгляд прем’єру. Однак спочатку у глави уряду не доходили руки до розгляду цих паперів, а потім, у вересні 2005 року, пролунала несподівана відставка всього кабінету.

Те, що українська політика – справа не надто чесна, він зрозумів давно. Але він переріс рівень бізнесмена, хоч і успішного. Йому потрібно було реалізувати себе у вищій місії – служінні людям, своїй країні.

Спочатку це прагнення вилилося у створення у 2002 році Асоціації правників України (Асоціації правників України – АПУ), яка об’єднала найкращих представників професії – молодих, талановитих, амбітних. Цьому рішенню всіляко чинили опір бонзи від юриспруденції, які окупували всі можливі асоціації та професійні об’єднання і не хотіли появи на цьому ринку якогось вискочки. Але Ігорю Шевченку вдалося встояти як проти тиску, так і перед спокусами – щоб стримати його запал, йому пропонували стати віце-президентом однієї з уже існуючих структур.

В результаті АПУ завоювала довіру та повагу юристів, об’єднавши їх. Один із форматів, який пропонувала асоціація, – Щорічний форум юридичного бізнесу, де конкуренти обмінювалися своїми ідеями. Спочатку цей проект ставився насторожено: де це бачено – ділитися секретами зі своїми конкурентами? Але пізніше зрозуміли геніальний задум Ігоря: розповідаючи колегам одну ідею, людина у відповідь почує багато нових. Наразі за участь у цьому форумі юристи платять величезні гроші. А сам Ігор Шевченко у 2008 році був обраний почесним президентом АПУ.

Ще одна сходинка Ігоря Шевченка на шляху до лідерства та служіння Україні – участь у 2006 році у Форумі молодих лідерів світу при Всесвітньому економічному форумі у Давосі. Шевченка був першим українцем, який удостоївся такої честі. Це був справжній прорив у долі та кар’єрі молодої людини. У списку поряд з ним були засновник Facebook Марк Цукерберг, голова Google Сергій Брін, український боксер Володимир Кличко, екс-президенти Грузії та Польщі Михайло Саакашвілі

фото

та Олександр Кваснєвський. Саме Олександр сказав йому золоті слова: “Якщо ти хочеш досягати стратегічних цілей, ти маєш витрачати на це не 100, а 120% свого часу”.

Участь у Форумі молодих лідерів світу надихнула Ігоря Шевченка на створення подібної структури в Україні. Він захоплено зайнявся пошуком молодих людей, яким небайдужа доля України. І постійно знаходить їх все більше і більше.

Така робота приносить справжнє задоволення. На відміну від політики, в безпринципності якої Ігор мав нагоду переконатися не раз. Проте Ігор Шевченко спробував стати частиною українського політикуму, створивши у 2011 році Меритократичну партію України. Меритократія – влада гідних, принцип, за яким до влади люди приходять не тому, що мають гроші чи високі покровителі, а виключно завдяки своїм знанням, вмінню, досвіду та професіоналізму. Саме такої влади він хотів для своєї країни.

Щоб мати реальний вплив на політику в Україні, Ігор Шевченко вирішив, що йому потрібно стати частиною Кабінету міністрів. Він був переконаний: його почують, до нього прислухаються, за ним підуть. І жорстоко помилився. Тому що майже ніхто, крім нього, не був зацікавлений у зміні правил гри. А тих, хто намагався протистояти заведеній практиці, безжально викидали з влади.

Так сталося і з ним. Він одразу став «зайвим», незручним в уряді. На нього дивилися косо, коли він відмовлявся наосліп, без обговорення, голосувати чи підписувати документи. Колеги крутили пальцем біля скроні, коли він надумав критикувати проект бюджету та податкових змін, наполягаючи на тому, що він збільшує податкове навантаження і зажене підприємців у тінь.

Останньою краплею стала особлива позиція Ігоря Шевченка щодо членів комісії з відбору співробітників Антикорупційного бюро. Ігор одразу зрозумів, що до цієї комісії потрапили не представники незалежних громадських організацій, а ручні люди, які проголосують так, як їм скажуть. Але щойно заїкнувся на засіданні уряду про те, що це неправильно, на нього відразу зашикали – мовчи і голосуй, як усі. Тоді він разом із народними депутатами Сергієм Лещенком та Єгором Соболєвим вийшов на прес-конференцію, чим викликав справжній скандал. Вперше в історії України чинний урядовець відкрито виступив проти рішення Кабміну.

Розплата не забарилася. Відразу після одкровень Шевченка на нього посипався град необґрунтованої критики та несправедливих звинувачень. І хоча вони не мали під собою реального підґрунтя, Верховна Рада з політичних мотивів відправила його у відставку.

Ці події якщо й вибили Ігоря Шевченка з колії, то лише на кілька годин. Не така людина, щоб ламатися під ударами долі і підкорятися обставинам. Він встає і йде далі, думаючи лише про найвищу мету. Як засновник і лідер Меритократичної партії, він продовжує займатися політикою та вірить: в Україні обов’язково настане влада гідних.

Про одне тільки шкодує: йому поки що нема з ким розділити радість перемог і гіркоту поразок, поділитися переживанням. Ставлячись до сім’ї гранично серйозно, Ігор Шевченко поки не зустрів того єдиного, з ким хотілося б прожити все життя. В юності шукати наречену було просто ніколи: навчання, стажування, робота. Були закоханості, тривалі та серйозні стосунки. Але на головний крок він так і не наважився. А з віком з’явилися обґрунтовані побоювання: досвід друзів і знайомих, які з такою легкістю одружувалися і розлучалися, змушуючи страждати дітей, відбив у нього бажання приймати швидкоплинні рішення.

Та й вимоги до майбутньої дружини у Ігоря Шевченка досить високі. І річ зовсім не у зовнішності. Йому важливо, щоб людина дихала разом з нею в унісон, так само хотіла рухатися вперед і розвиватися, була помічником, другом і партнером. Але Ігор упевнений: та, що призначена йому долею, обов’язково зустрінеться на його шляху. Адже він уже переконався, що доля завжди дає йому найкращі можливості. Головне – не проґавити їх.