Cьогодні в Україні налічується близько трьох сотень юридичних фірм. Природно, що така їх кількість породжує здорову конкуренцію і, напевно, бути в лідерах — не так уже й просто. Згідно з останнім рейтингом 2002 року газети «Юридична практика» фірма «Шевченко, Дідковський і Партнери» посідає перше місце за доходами, друге за продуктивністю та третє в загальному заліку серед провідних юридичних фірм України.

Як вдалося досягти таких результатів, коли її засновники ще шість років тому гризли граніт науки на університетських лавах, а керуючому партнерові фірми ще якісь 10 років тому пророкували велику кар’єру в спорті? Чому він так кардинально змінив вектор свого життєвого шляху? А таке стрімке сходження вже в юриспруденції — просто везіння чи результат наполегливої праці? Адже все починалося з нуля. В чому тут секрет? Ці питання спонукали довідатися докладніше про долю фірми «Шевченко, Дідковський і Партнери», про яку ми знаємо поки тільки те, що вона дуже мало часу приділяє журналістам і віддає перевагу клієнтам.

«Цілі перед собою треба ставити великі… Щоб не промахнутися»

Колись, 15 років тому, у 16-річного юнака з’явилася серйозна мрія — стати юристом-міжнародником. Але бажання вступити до КНУ ім. Т. Шевченка на факультет міжнародного права було таким же великим, якими малими були шанси це здійснити в той час для юнака з простої радянської родини. Ця ідея навіть підкріпилася заняттями з репетиторами, але легка атлетика, якій Ігор у той час віддавав майже всі свої сили та час, взяла верх. Він віддає перевагу їй та вступає до Інституту фізичної культури, де продовжує наполегливо тренуватися. Ці зусиілля не стали марними — Ігор показує гарні результати та згодом, у 1989 році, потрапляє до юніорської збірної СРСР.

Подальший життєвий шлях Ігоря Шевченка став нагадувати звивисту стежку в тропічному лісі. Спочатку було розчарування у великому спорті. Виявилося, що великий спорт — це не просто тяжка праця, а й надмірні перевантаження організму та необхідність його підтримання хімічними препаратами, які не зовсім позитивно впливають на здоров’я. Небажання миритися з таким станом речей знову привело Ігоря до думок про юриспруденцію. А оскільки з бігової доріжки одразу не вдалося б надягти на себе мантію випускника юридичного факультету, Ігор вирішив йти до своєї мети поступово. Спочатку перевівся на історичний факультет КНУ ім. Т. Шевченка, потім, після року успішного навчання на історичному, Ігор домігся переводу на юридичний, а третім етапом, за щасливим збігом обставин, став перехід до новоствореного на той час Інституту міжнародних відносин. Але це сталося не одразу: від здійснення заповітної мрії Ігоря відділяли дві співбесіди, які стали вирішальними в його житті — співбесіда з англійської мови та співбесіда з права з керівництвом інституту. Обидві відбулися не так, як у всіх. Для всіх вони починалися з розповіді про себе, а далі були питання по суті. У нашого героя вони закінчувалися розповіддю про себе, причому з позитивним результатом. Керівництво інституту, довідавшись про досить успішну спортивну кар’єру і не менш успішну історію переходів з ВУЗу до ВУЗу, поцікавилося: «А куди далі будете переводитися?». Відповідь була миттєвою: «Далі хіба що до Гарварду». На що директор, посміхаючись, відповів: «Ну, тоді ти наша людина!»

Це прагнення стати юристом-міжнародником вражало, і вже не виникало ніяких додаткових запитань.

«Успіх — це максимальне використання можливостей, якими ми володіємо»

Шевченко потрапив до юридичного середовища відразу після того, як залишив Інститут фізкультури, провчившись там 2 роки. Доля звела його з Олександром Олександровичем Чалим (сьогодні — держсекретарем з питань Європейської інтеграції в МЗС України), що в той час очолював юридичну фірму «Легіс». Він був тією людиною, від якої Ігор отримав перші навички юридичного фаху, такі як вміння логічно мислити, аналізувати ситуацію, вести переговори, спілкуватися з іноземними клієнтами, складати рахунки. Одного разу, ще до навчання на юридичному факультеті, Чалий запитав Шевченка: «Ти справді хочеш стати юристом, чи це просто данина моді?» Тоді Ігор нічого не відповів, а вирішив довести справами. Два роки він завзято вчився, і нові знання, здобуті в Інституті міжнародних відносин, тільки розпалювали нестримне бажання застосувати все на практиці. Це бажання помітила Ольга Ігорівна Лукашук — викладач міжнародного економічного права, яка й допомогла Ігорю потрапити на роботу до юридичної фірми «Фрішберг і Партнери», одну з небагатьох фірм, що на той момент працювали за стандартами, наближеними до західних. Працюючи там, Ігор не обмежувався здобуттям суто професійного досвіду — він успішно підхоплював прогресивні методи та прийоми ведення юридичної практики, у тому числі віртуозне вміння Алекса Фрішберга залучати клієнтів, організацію та стиль роботи юристів, налагодження роботи всього юридичного офісу. Проте й цього досвіду стало замало, а він хотів рухатися вперед, знати ще більше. І життя надало можливість здобути чудову, але «сувору» практику з прекрасним фахівцем і найдобрішою людиною — Василем Івановичем Киселем. Щирий професор, старший партнер юридичної фірми «Василь Кисіль і Партнери», допомагав усім своїм студентам отримувати досвід юридичної роботи. Але допомога була дуже своєрідною — він давав папки з купою клієнтських документів, формулював завдання і призначав термін виконання. І без робочого місця, комп’ютера, будь-якої методичної підтримки або особистої допомоги потрібно було отримати результат у зазначений термін. Працювати доводилося і вдень, і вночі, шукати і «крутитися», щоб вчасно виконувати серйозні і відповідальні практичні доручення Василя Івановича.

«Це було початком їхнього шоу»

Робота в Кисіля зблизила Шевченка ще з одним шукачем знань та досвіду — його одногрупником Олексієм Дідковським, і в 1995 році після року наполегливої праці Василь Іванович надихає хлопців створити свою власну фірму. Усе почалося з пошуку офісу неподалік від офісу Кисіля, щоб полегшити взаємодію з ним і через потребу недалеко бігти за підказкою. Щодня після занять парочка в модних картатих чорно-білих піджаках стукала в усі офісні будинки, що знаходилися в районі Республіканського стадіону. Розмовляючи з директорами відповідних установ, вони розповідали жалісливу історію про мрію двох майже юристів створити фірму, здійснити яку чомусь ніхто не хотів допомогти. Навіть зайшли в Товариство глухих, де вели переговори з директором через сурдоперекладача, але й тут не знайшли підтримки. Сміючись, хлопці називали свої пригоди «Оба-на угол-шоу!» за типом популярної в той час програми Ігоря Угольникова. Це було початком їхнього шоу, яке триває і сьогодні. Через деякий час офіс знайшовся сам по собі. Фірма, яка належала приятелям Ігоря та Олексія, припинила свою діяльність, і маленький, але добре обладнаний офіс у готелі «Ленінградський», що на бульварі Шевченка, пустував. Саме так наприкінці жовтня 1995 року хлопці почали самостійну юридичну практику. Дуже складними були перші місяці роботи: витрат багато — клієнтів мало. Завдяки моральній та фінансовій підтримці батьків та Василя Івановича Кисіля, який час від часу «підкидав» клієнтів, вони якось трималися на плаву, вірили в успіх і наполегливо працювали.

Щоправда, не обійшлося й без кризи: у 1996 році для Шевченка та Дідковського настали дуже важкі часи. Доходи ледь-ледь почали перевищувати витрати, як вартість оренди підвищили настільки, що сплачувати її більше не було ніякої можливості. І постало одвічне запитання: «Бути чи не бути?» — намагатися працювати далі чи припинити діяльність? Адже, ніби навмисно, кожен окремо мав гарні індивідуальні пропозиції для подальшої кар’єри. І тут, як завжди, на допомогу приходять батьки: тато Ігоря допомагає хлопцям зняти офіс прямо через дорогу на вулиці Пушкінській за помірну ціну. Але й на новому місці не все було гаразд. Питання про доцільність подальшого існування фірми ще деякий час висіло в повітрі до того травневого вечора, коли партнери сіли серйозно поміркувати і вирішили не здаватися, а стиснувши зуби, працювати з подвійною енергією. І не помилилися — фортуна їм посміхнулася.

Буквально через кілька днів після прийняття цього рішення прийшла звістка, що Шевченко виграв стипендію Американського уряду для навчання в школі права Університету штату Міннесота. З одного боку, це було дуже добре, відкривалися нові можливості як для фірми в цілому, так і для нього особисто, але, з іншого боку, Олексій залишався майже сам на сам з проблемами молодої і ще досить слабкої фірми. Однак таку можливість не можна було втрачати — це був шанс для фірми вийти на зовсім інший рівень роботи. Вирішили, що Дідковський намагатиметься утримати фірму на плаву в Україні, а Шевченко навчатиметься та шукатиме для фірми клієнтів, розвиваючи ділові контакти в США. Згодом Шевченко ночував в Америці на диванчику в університетській бібліотеці, засиджуючись за книжками до ранку, у той час коли Дідковський, не покладаючи рук, також часто працював ночами в офісі в Україні. А на канікулах Ігор не роз’їжджав по Флоридах та Диснейленде, як це робили інші студенти, а писав листи, щоб потрапити на стажування в серйозну юридичну фірму. Він написав та відіслав понад сто листів до різних юридичних фірм і отримав тільки три позитивні відповіді, які давали шанс, хоча далеко не стовідсотковий.

Шанс, використаний на 100%

«Кудер Бразерс», «Степто енд дали Джонсон» та «Кавінгтон енд Берлінг» — три юридичні суперфірми — дали Ігорю шанс, який дається долею один раз у житті. Яку з пропозицій прийняти, щоб використати цей шанс «на всі 100», було питанням, на яке Ігор не міг відповісти самотужки, а тому й звернувся за допомогою до легендарної Сандри Дей О’Коннор, першої жінки в історії США, що стала суддею Верховного Суду. Виявилося, що для неї це було дуже простим питанням. Суддя О’Коннор відразу сказала: «На твоєму місці перше, що б я зробила, вийшовши з будівлі Верховного Суду, — це зателефонувала б у «Кудер Бразерс» та прийняла їх пропозицію, поки вони не передумали». Ігор так і зробив і не помилився.

Усі подальші події визначили історію фірми і напрям її розвитку. Після успішного закінчення юридичної школи в Міннесоті в травні 1997 р. Шевченко за запрошенням «Кудер Бразерс» приїздить до Нью-Йорка та починає готуватися до нью-йоркського адвокатського іспиту, підготовка до якого, як і сам іспит, була найскладнішою за все його студентське життя. Адже близько 25% випускників юридичних шкіл — американці, носії мови — не могли його успішно скласти навіть після 3-4 спроб. А що вже говорити про іноземців! Напередодні іспиту колеги з «Кудер Бразерс» заспокоювали Ігоря: «Не нервуй, навіть якщо й «провалишся», нічого страшного не станеться — все одно будеш поважним юристом. Тільки малий відсоток іноземців складає цей іспит успішно». Але Шевченко не був би самим собою, якщо б не довів на своєму прикладі, що українці — розумна нація. І справді, як виявилося, після його успішно складеного іспиту в «Кудер Бразерс» ставлення до українців як до професіоналів докорінно змінилося.

Жертовність в ім’я фірми

Білою смугою успіху в 1997 році крокували обидва партнери. Олексій також виграв стипендію Уряду США, що дало змогу йому навчатися у школі права Мічиганського університету — одній з найкращих юридичних шкіл у США. І знову дилема: що робити? Ще один іспит на стійкість фірми. Якщо Олексій їде — фірма розвалюється, а якщо залишається — він втрачає шанс безкоштовно отримати західну освіту. Або достроково повертатися додому доведеться Шевченку, відмовившись від стажування в «Кудер Бразерс», яке надавало реальну можливість налагодити ділові стосунки між цією поважною фірмою і фірмою Ігоря та Олексія. Подальша доля фірми в цей момент була цілком у руках Олексія. І він — приймає складне, але, як пізніше виявилося, правильне рішення — він сам відмовляється від навчання за океаном і сповіщає про це Ігоря вже post factum. «Я прийняв рішення залишитися, хоча мені всі казали, що я дурень, який викидає на вітер 50 тисяч доларів. Але я розумів, що так буде краще для фірми». Олексій залишається вести справи в Україні, а Ігор здобуває досвід та зв’язки в Нью-Йорку, щоб потім повернутися і продовжити працювати разом з партнером. Олексій пожертвував своїми особистими вигодами, ризикуючи на той момент, адже невідомо, яке майбутнє чекало їх. Тоді були лише мрії та надії, підкріплені, щоправда, вірою, хоча й цього, погодьтеся, багато.

Нью-Йорк готував молодому юристові сюрприз і, на щастя, він виявився приємним. Крім здобуття колосального досвіду, найголовнішим результатом стажування був початок співробітництва «Кудер Бразерс» із фірмою «Шевченко Дідковський і Партнери» у Києві. І першим спільним проектом була купівля норвезькою телекомунікаційною компанією «Теленор Мобайл Комюнікейшн» значного пакету акцій української компанії «Київстар». Шевченко ще був у Нью-Йорку, а Олексій разом з юристами «Кудер Бразерс» вже працював над цим масштабним проектом.

Наприкінці 1997 року Ігор повернувся в Україну, про яку говорить: «Моя найулюбленіша країна — Батьківщина. Де б я не був, і як би мені добре там не було, мене завжди тягне додому». І знов Шевченко і Дідковський працюють разом у Києві: окрилені новими можливостями, вони докладають ще більше зусиль, щоб досягти успіху. Їхню роботу помічають інші компанії, з’являються все нові й нові клієнти без будь-якої реклами. Про них дізнавалися і дізнаються завдяки конкретним справам.

Школа успіху

«Вимогливий, але справедливий, працюючи з ним, здається, що немає нічого неможливого в цьому житті!» — так говорять про Ігоря співробітники фірми. Вони йдуть на фірму, ніби до школи успіху, закінчити яку неможливо.

Запорукою успіху в юридичному бізнесі Шевченко вважає високоякісний рівень обслуговування клієнтів, якого можна досягти тільки за умови сумлінної та злагодженої роботи всього колективу фірми, особистої професійності співробітників, творчого підходу до справи, гнучкості в прийнятті рішень та постійного професійного розвитку. Як цього досягти? Ігор Шевченко дотримується східних традицій управління, що грунтуються, головним чином, на психологічних законах людських взаємин, або, як кажуть у Китаї, на «мистецтві серця». На цьому й побудовано взаємини злагодженої команди Шевченка і Дідковського. А від західної американо-британської моделі хлопці взяли загальні принципи побудови юридичної фірми, основи організації та головні засади її функціонування, згідно з якими фірма — це єдина команда, яка працює на спільний результат.

Ігор Шевченко переконаний, що юридична фірма — це цілісна система, яка може успішно функціонувати і рости тільки за умови гармонійного розвитку всіх її складових, у тому числі за наявності відданих клієнтів, високопрофесійних співробітників, збалансованих фінансів, творчого маркетингу, цікавого соціального життя колективу тощо. А побудова такої гармонійно розвинутої системи і є саме тим мистецтвом, яким повинен володіти успішний керівник. Керівник, як художник, має різні інструменти і матеріали, які використовує, ніби пензлі та фарби, для створення свого полотна — своєї фірми. І в усіх цей набір інструментів майже однаковий. Але полотна виходять різні: в когось — шедеври, в когось — просто красиві картини, а в когось нічого не виходить. Здається, що Ігор Шевченко знає, як створити шедевр, над яким він працює разом з Олексієм Дідковським та всіма членами їхньої команди. Шедевр, що вони створюють для своїх клієнтів — найважливіших та найповажніших осіб у структурі будь-якої фірми, серед яких такі відомі компанії, як «Теленор Мобайл Комюнікейшн», з якою фірма постійно працює ще з 1997 року, найпринциповіший клієнт «Еліт Україна», «ІНГ Банк Україна», «Сітібанк Україна», «Банк Австрії», «УкрСібБанк», «Австрійські авіалінії», «Аеросвіт», «Лукойл», «НТВ Плюс», «Роксолана», «Лескаль», «Крафт Фудс Інтернешнл», «Філіп Моріс», «Європейська Бізнес-асоціація» та багато інших.

Ігор Шевченко не приховує, що довіра клієнтів до фірми та їх відданість є найбільшими досягненнями фірми. Оскільки переважна більшість клієнтів — іноземні компанії, завоювати їх довіру та повагу вдалося завдяки розумінню менталітету їх керівників та представників, що працюють в Україні, дотриманню стандартів та рівня якості, до яких вони звикли на Заході, а також вмінню зрозуміло розтлумачувати нюанси українського законодавства та особливості ведення бізнесу в нашій країні. Саме в цьому плані навчання та стажування за кордоном Ігорю дуже знадобилося. Кожен клієнт, з яким працює фірма, незалежно від обсягу роботи та розміру гонорару, є найважливішим. Клієнти це відчувають і цінують, винагороджуючи фірму щедрими гонорарами.

Мрії здійснюються

Сьогодні на плечах Ігоря Шевченка, крім суто професійної юридичної діяльності, лежить ще й управління фірмою з чималим штатом працівників. Це й адміністративні питання, і фінансові, і кадрова політика, і вдосконалення та підвищення професійного рівня співробітників, і маркетингова стратегія, і багато інших питань, які потрібно вирішувати для гармонійного розвитку фірми. Щотижня на фірмі проводяться заняття з удосконалення юридичної англійської мови, регулярно відбуваються навчання зі спеціальних навичок юридичної практики, організовуються семінари з фахівцями з різних галузей права, співробітники періодично беруть участь у конференціях за кордоном, і це ще одне підтвердження того, що Шевченко і Дідковський піклуються про свою команду, даючи своїм підлеглим унікальні можливості для професійного зростання.

Ігор Шевченко поділився секретом відбору молодих кадрів для своєї фірми: «Оцінюючи претендента на посаду молодшого юриста, ми в першу чергу дивимося не стільки на його практичний досвід, скільки звертаємо увагу на його вміння логічно та творчо мислити, аналізувати проблему та знаходити рішення, зрозуміло та лаконічно висловлювати свої думки, як уголос, так і на папері, ініціативність, бажання вчитися і працювати за нашими методами та стандартами».

«Років десять тому я написав собі план, чого хочу досягти, — щось схоже на «сценарій свого життя на найближчі роки». І от нещодавно випадково я знайшов маленький клаптик паперу, на якому було викладено мої найближчі цілі. Ви собі не уявляєте, яким було моє здивування, коли я зрозумів, що цей план вже виконано. До речі, нікому про це я ще не розповідав (посміхається). Але ми ще далекі від того рівня, на якому я хотів би бачити нашу фірму».

Який саме рівень розвитку своєї фірми мав на увазі Ігор Шевченко, нам залишається тільки здогадуватися. Швидше за все для нас це так і залишиться таємницею за сімома печатками. Але можна втішитися тим, що в нас все ж таки є можливість хоча б збоку спостерігати за створенням справжнього витвору мистецтва.